Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко
і тихо пішла за межу.
Куди ж це ви, мамо?
сполохано кинулись діти,
Куди ви, бабусю?
онуки біжать до воріт.
Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою
злетіли увись рушники.
Лишайтесь щасливі,
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
